Чи то осінь прийшла, чи просто настрій відповідний, дуже часто останнім часом зринають спогади про дитинство. Мабуть також і через усвідомлення того, що дитиною вже ніколи не будеш. Хай це звучить трохи інфантильно...Мабуть, тут є і відголоски жалю і бажання хоча б на день повернутись у своє дитинство. Де тебе всі люблять і всі живі, і радіють коло тебе, маленького - дідусі, бабусі, мама з татком. Де ти можеш робити помилки і їх не усвідомлювати. Де ти ще не розумієш, що цей день мине назавжди, як врешті і купа таких самих наступних днів-близнюків. Проводжаєш сонце на горищі рідної хати, що ховається за деревами, і стежка, що проходить змійкою крізь двір, повільно темнішає:) Малюєш собі при цьому в думках вечірніх велетнів, що приходять після заходу сонця, щоб загарбати світ, а на ранок зникають:) Або забігти в кімнату і запитати, чому так зменшилось платтячко, що носила, коли була маленькою.
Коли дивишся на очі дитини, цікаво знати, як цей світ бачить вона. Адже сучасний світ технологій, кольорові книжки, яскраві голосні іграшки- все це робить і сприйняття дитиною світу іншим. І дитинство вже інше. Але з іншого боку, коли малий, тобі байдуже, чи новий майданчик, на якому бавитись, чи пофарбована гірка і скільки там є атракціонів. Адже головне, щоб було де побігати з іншими, такими ж як і ти, дітлахами-зірвиголовами:) І щоб десь поряд чувся рідний голос "Обережно, не бігай" або "Оленко, пора додому!".
Іноді хочеться просто погойдатись на старенькій гойдалочці на дитячому майданчику з твого дитинства чи поробити всяких дурниць. Та ми зростаємо і цього відчуття вже нажаль ніколи не повернути. Відчуття захищеності під теплим батьківським крилечком, коли, повернувшись зі школи, знаєш, що хтось допоможе з уроками чи коли з урочистим нетерпінням чекаєш прихід Нового року, з лінивим небажанням йдеш після літніх канікул до школи, а зимою наступаєш на розтанувші після морозу калюжі.
Лише своїм дітям ми маємо постаратись забезпечити це безтурботне дитинство. І те, яким воно буде для них, і буде формувати їх особисті дитячі спогади.
Кожен етап життя цікавий по-своєму. Я аж ніяк не жалкую, що вже скоро стукне третій десяток, адже в душі всі ми діти.
Є таке, про що ви жалкуєте, що не встигли зробити в дитинстві або в період юнацтва?
Я наприклад, хотіла б грати на фортепіано. Багато чого хотілося б виправити, зробити по-іншому, чи й взагалі не робити. Але час не повернеш назад. Та й вже що зроблено, те зроблено. Кажуть, ні про що не слід в житті жалкувати, а радіти з того, що це було. І пам'ятати лише хороше й світле.
Я хочу згадати, як неба блакить
та сонечка світ пролітали
так швидко, як дні, що минали за мить
й у пам'ять Землі поринали...
Я хочу згадати, як мов крізь завісу,
Крізь ґрати весну було чути,
І сміх дітлахів, і хмарок політ,
Кортить мені теж повернути.
Я хочу згадати, як зранку за мить
У серці зринає надія,
і вдячність за все, що є у житті
Й за те, що надія не тліє.
Вона прокидається кожного дня,
З'єднавшись з добром воєдино,
Що здатне весь світ огорнути теплом,
Й старого, й маленьку дитину.
Я хочу згадати ту щирість буття,
Що в серцях близьких одвічно палає,
І друзів дорогих, і рідних своїх,
Яких я ціную й кохаю.
Світ завжди відкритий, він прагне добра,
Що в кожному є, і це варто згадати,
Головне, щоб воно не згоріло дотла,
А продовжило жити й палати.
Нехай надія та віра в добро прокидаються з нами кожного ранку і не згасають ніколи в наших серцях:) Як би наївно це не звучало:)
Коли дивишся на очі дитини, цікаво знати, як цей світ бачить вона. Адже сучасний світ технологій, кольорові книжки, яскраві голосні іграшки- все це робить і сприйняття дитиною світу іншим. І дитинство вже інше. Але з іншого боку, коли малий, тобі байдуже, чи новий майданчик, на якому бавитись, чи пофарбована гірка і скільки там є атракціонів. Адже головне, щоб було де побігати з іншими, такими ж як і ти, дітлахами-зірвиголовами:) І щоб десь поряд чувся рідний голос "Обережно, не бігай" або "Оленко, пора додому!".
Іноді хочеться просто погойдатись на старенькій гойдалочці на дитячому майданчику з твого дитинства чи поробити всяких дурниць. Та ми зростаємо і цього відчуття вже нажаль ніколи не повернути. Відчуття захищеності під теплим батьківським крилечком, коли, повернувшись зі школи, знаєш, що хтось допоможе з уроками чи коли з урочистим нетерпінням чекаєш прихід Нового року, з лінивим небажанням йдеш після літніх канікул до школи, а зимою наступаєш на розтанувші після морозу калюжі.
Лише своїм дітям ми маємо постаратись забезпечити це безтурботне дитинство. І те, яким воно буде для них, і буде формувати їх особисті дитячі спогади.
Кожен етап життя цікавий по-своєму. Я аж ніяк не жалкую, що вже скоро стукне третій десяток, адже в душі всі ми діти.
Є таке, про що ви жалкуєте, що не встигли зробити в дитинстві або в період юнацтва?
Я наприклад, хотіла б грати на фортепіано. Багато чого хотілося б виправити, зробити по-іншому, чи й взагалі не робити. Але час не повернеш назад. Та й вже що зроблено, те зроблено. Кажуть, ні про що не слід в житті жалкувати, а радіти з того, що це було. І пам'ятати лише хороше й світле.
Я хочу згадати, як неба блакить
та сонечка світ пролітали
так швидко, як дні, що минали за мить
й у пам'ять Землі поринали...
Я хочу згадати, як мов крізь завісу,
Крізь ґрати весну було чути,
І сміх дітлахів, і хмарок політ,
Кортить мені теж повернути.
Я хочу згадати, як зранку за мить
У серці зринає надія,
і вдячність за все, що є у житті
Й за те, що надія не тліє.
Вона прокидається кожного дня,
З'єднавшись з добром воєдино,
Що здатне весь світ огорнути теплом,
Й старого, й маленьку дитину.
Я хочу згадати ту щирість буття,
Що в серцях близьких одвічно палає,
І друзів дорогих, і рідних своїх,
Яких я ціную й кохаю.
Світ завжди відкритий, він прагне добра,
Що в кожному є, і це варто згадати,
Головне, щоб воно не згоріло дотла,
А продовжило жити й палати.
Нехай надія та віра в добро прокидаються з нами кожного ранку і не згасають ніколи в наших серцях:) Як би наївно це не звучало:)
